Закінчились дні Світлого тижня. Свята Церква закрила священні ворота церковних вівтарів та спрямувала наші думки та сердечні погляди до того, як зустрів світ вістку про Воскресіння Христове. Напевно, що велика без жодного перебільшення і неосяжна істина Христового воскресіння не могла бути зрозумілою простим, обмеженим людським розумом, а тому й стала для всього людства так званим каменем спотикання та спокус. Саме тут відкривається перед усіма нами велика спокуса – невір’я.

Христос Воскрес!

Як говорив один християнський мислитель : «За звичай правди віри відкидаються відразу ж не по грубості нашого ума, а по лукавству волі. Тому, що у нас нема пошуку серця до такого предмету, як Бог, спасіння душі, воскресіння нашої  плоті. Все через те що у нас нема бажання, щоб ці всі правди могли мешкати у нашому серці, бо без них нам усім є легше жити і простіше.»

Сьогоднішня неділя для нас є днем роздумів про сумнів. Найперше нам не слід особливо дивуватись сумнівам і через те перебувати в духовній розсіяності. Слід розуміти, якщо сумніви  спокушали учнів Христа, апостола Тому, то хіба щось дивне є що вони з’являються у нас.

Сьогодні в євангельській події перед нами повстає апостол Тома, як людина,що не вірить, чи може сумнівається? Напевно більшість із нас вже у своїх серцях осудили його вчинок, мовляв , як так,  постійно перебував з Христом, був свідком численних зцілень та інших надзвичайно великих подій і сумнівається.

Для нас важливо зрозуміти потрібно наступне, учні Ісуса були всі між собою різні. Кожен з них мав якісь свої слабості, недоліки. Пригадаймо запевнення апостола Петра, в тому, що він постійно буде разом із Спасителем, навіть, якщо всі залишать Учителя. Та за якийсь час після цього тричі зрікається Господа. Хіба серед нас нема сучасних послідовників ап. Петра, які запевняють Господа про свою любов та вірність, а через якийсь час не дотримуючись цього  зрікаються Його. Чи хіба серед нас нема сучасних послідовників апостола Юди? Усі ми зраджуємо Ісуса і то на щодень по кілька разів. Чому дивуємось  вчинку апостола Томи. Апостол чисто по-людськи зреагував на слова своїх братів-апостолів про прихід Воскреслого Спасителя через замкненні двері, про рани на Своєму Тілі. Чи ми з вами не жадали б так як ап. Тома підтвердження, щоби розвіяти сумнів? Напевно так. Апостол Тома не мав віри; він вимагає доказів. Коли Господь вдруге з’явився для запевнення Томи, щоби він міг доторкнутися до Його пораненого тіла. Саме тоді Тома отримав певні знання. Він власноруч відчув рани від цвяхів на тілі Розіп’ятого,  а також на власні очі побачив Ісуса воскреслим із мертвих. Господь звертаючись до свого учня наставляє його, що найвище є певне знання, яке отримує кожна людина через віру. При цьому не говорить про те, що віра й знання несумісні. Ісус пов’язує блаженства не із знанням, а з вірою :  «Блаженні  ті, що не бачили і повірили» Ів.20.29   Наші знання у житті підкріпленні певним досвідом, який ми здобуваємо власними силами. Не випадково Господь пов’язує віру з блаженством, бо віра на відміну від знань дається людині не через її почуття чи внаслідок якихось висновків розуму, а через дію всіх духовних сил, які є в людській природі. Святитель Філарет (Дроздов) говорить : «Віра починається в розумі, хоча належить серцю». Тобто, щоб ми це могли зрозуміти, віра в кожного із нас виявляється як за допомогою розуму так і через серце. Бо саме серце стає центром усіх наших відчуттів. Звідси можемо бачити, що віра є своєрідним результатом устремління та взаємодії всіх духовних сил людини : розуму, почуттів та волі. Святий Іван Золотоустий говорить : « вірити в Христа – справа є досить важливою і для цього потрібно мати не тільки людський розум, але й одкровення з висоти», а також учитель Церкви Золотоустий каже : «віра це якір природи, що бунтується; це тиха пристань людства; це ясне дзеркало невидимого; це найкращий вчитель про Святу Тройцю».

Просімо щоби ласкавий Господь торкнувся наших сердець та дарував нам усім велику і непохитну віру, щоби Ісус завжди міг про нас сказати : «Блаженні  ті, що не бачили і повірили» Ів.20.29.  Амінь.

Протоієрей Тарас Огар