Свята Церква, як добра мати, готує своїх дітей до вступу в подвиг тривалого і строго Великого Посту. Подаючи сьогодні нам це повчання вказує на поведінку у храмі двох чоловіків. Ця євангельська притча повчає, які є наслідки людської гордості і марнославства, те що вони є початком гріха та відходу від Господа, а також як покора та освідомлення своєї гріховності стають початком навернення до Бога та істини. Важливо для всіх нас, дорогі в Христі, зібратись усіма думками та розважити в своєму серці про висновок, який робимо в кінці прослуханої сьогодні євангельської притчі, якою нас заохочує Церква, щоби ми зробивши його для себе могли твердо ступати дорогою спасіння, протягом Великого Посту, який буде тривати майже сорок днів, бо від доброго початку залежить успіх цілої справи.

Звернімо свою увагу на слова, які передують цій притчі : «Для деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших, він сказав цю притчу»:Лк.18.9, тобто Ісус адресує це повчання до тих, хто вважає себе кращими за інших, а тому на їхню думку має право осуджувати та називати їх грішними. Коли ми себе порівнюємо із кращими то знаходимо для себе оправдання, що нас або не так виховали або що ми не мали такої можливості все це знати, бо був такий час. Та коли ми себе порівнюємо з гіршими від нас, то на жаль не знаходимо для них якогось оправдання, але сміливо осуджуємо без всяких розмов. Тому ця притча є актуальною для кожного з нас. Більшість з нас в якійсь мірі є тими фарисеями, тобто такими , що називають себе праведниками, і думають що мають право осуджувати інших, бо є кращими від них. Фарисеї були переконані, що їхнє життя та благочестива поведінка дає їм особливі, ексклюзивні права на Бога, а тому звели все моральне вчення Закону Божого до вузького формалізму, а релігійність обмежили обрядовістю зовнішнього характеру.

Якщо кожен з нас чесно зізнається, то ми часто буваємо схожими на фарисеїв - хвалимося, що постимо, молимось, ми стаємо дуже упевненими у своїй правоті і починаємо повчати та викривати недоліки та гріхи інших людей, а приходячи у храм, хочемо зайняти найкращі місця, проходячи уперед, забуваємо, що Господь бачить і чує усіх і тих, хто попереду і тих, хто у притворі.

Хвороба такої гріховної виразки характеризується, насамперед, затьмаренням розуму. Блаженний Феофілакт каже : «Все досконале в своєму житті фарисей приписав собі». Давайте подивимось на поведінку знавця єврейського Закону : фарисей прийшов у духовну лікарню, в Божий храм... –  і там починає хизуватися своїм здоров’ям, як той, хто у хворобливій лихоманці, навіть не усвідомлює себе та свого критичного становища...Тому готуючи нас до Великого Посту, Свята Мати Церква не випадково приводить нам приклад поведінки та молитви митаря і фарисея. Цим вказує, що шлях до спасіння є єдиним, він важкий, і той, хто прямує легким шляхом не одужає ніколи.

Хтось із святих писав: «Всяк хреститься, але не всяк молиться». Можливо, ви скажете що між нами нема таких, що, чванячись, нахабно в голос говорили б: «Я не такий, як інші», — але, думаю, мало знайдеться таких, що не впадали б у зарозумілість, не грішили супроти своєї совісті, коли без слів по серці проходять такі помисли, що надають неабиякого значення нашій праці та нашій діяльності поміж інших. Не добре й це почуття самовдоволення! Треба відчувати й відчувати глибоко, що ми зовсім нічого не варті та ні на що своє не можемо опертися. Опора у нас одна — Божа милість, а внутрішнє самовихваляння необхідно проганяти. Святий Йоан Золотоустий з цього приводу повчає : «Якщо гордість, укорінившись у серце самого праведника(фарисея) смертним ядом своїм травить та знищує його добрі вчинки, то що буде з душею переповненою гріхами?»

Шкідливим було фарисейство у лоні старозавітної Церкви не менш шкідливим воно було і в новозавітній Христовій Церкві, бо новозавітні фарисеї мають ті ж самі риси, які критикував Христос у фарисеях Старого завіту. В них немає покори та любові Христової до ближніх своїх. Вони люблять показати себе людям, поводяться у житті, як театральні артисти, діючи ніби для слави Божої та Церкви, а насправді ведені гордістю та честолюбністю діють виключно в своїх інтересах. Ми повинні розважити яка нам користь, що ми перед собою та перед очима інших покриємо свої недуги, а рана в серці залишиться не вилікуваною? Важливо на даний час пізнати себе і встигнути пройти дорогою покаяння. Саме від цього залежить спасіння грішника. Простий митар дає нам приклад. Він зайшов у церкву помолитись. Його до святині привів сам Господь Бог. Митар, який вважав себе найбільшим грішником, не вибрав місця спереду, але став у самому кінці храму. Він не смів піднести очі свої до неба, де знаходився Престол Господа, Який видів все таємне в наших серцях. Святе почуття покори є великим даром, який дає Господь Бог серцю людини, що розкаюється в своїх гріхах. Бачимо в чому був успіх молитви митаря, щира із каяттям молитва стає більш переконливішою для Господа а ніж молитва фарисея.

Свої розважання хотів би закінчити словами єпископа Феофана Затворника : «Церковні пісні порівнюють фарисея з тим, хто пливе по морю на кораблі, а митаря, що принизив сам себе, — з тим, хто пливе на вутлому човні. Але першого потопила буря зарозумілості, розбивши об камінь гордості, а другого — глибока тиша самопокори й тихий подих покаянних зітхань безпечно привели до пристані Божого виправдання. Ще пісні порівнюють фарисея з тим, хто ще на колісниці, а митаря — з тим, хто йде пішки. Але останній, сказано, додавши по коридорам смирення, випередив першого, що загородив собі шлях каменем чванливості.

Слухаючи такі повчання, браття, примудряйтесь так чинити. Нехай морем у вас будуть сльози, човном — докори собі, вітрами — зітхання, а голосом митаря — всі розпорядження щодо плавання. І ви, без сумніву, досягнете пристані Божого милосердя і швидко станете на берег виправдання, де насолодитеся спокійною совістю в Божому всепрощенні.» Амінь.

Протоієрей Тарас Огар.

Неділя митаря та фарисея о.Руслан Бабій 2012 рік.

Неділя митаря та фарисея о.Тарас Огар 2012 рік.